Вітаю!

Я, Кіриченко Світлана Володимирівна, вітаю Вас на моєму персональному блозі!

Я довго розмірковувала, у який спосіб розповісти про себе, адже мої роздуми про особисте життя повинні сформувати в членів журі розуміння мого «Я». 
І я вирішила: ми відкриваємо для себе людину тільки тоді, коли торкаємося її єства, тобто чим вона цікавиться, чим захоплюється, що любить, і я зрозуміла, що розповідь про любов, саме свою любов, буде доречною.
То ж якою постає моя любов? Що є сокровеннішим для мене в житті? Що тривожить душу і розворушує неспокій? Що змушує долати труднощі й загартовувати душу? І що є рушійною силою в жертовних вчинках?

Я люблю думками подорожувати світом свого дитинства, у якого безліч доріг, проте одна з них обов’язково приведе в літні канікули до бабусі й дідуся в село, а інша попрямує разом із батьками до цирку й театру… А ще для мене дитинство – це подарунки від Діда Мороза під ялинкою; це кіт Васька, який вночі злизує весь крем з торта, випеченого мамою; це їзда на велосипеді «Україна», коли ноги не дістають педалей та треба чіплятися попід рамою; це синці після баталій «за справедливість»; це весною над річкою тарзанка, яка чомусь обривається – і перед мамою треба виправдовуватися через мокрий одяг; це запах і шум моря; це, комсомол і морозиво за 7 копійок; це…

Розмова про дитинство завжди на часі, іскринка спогадів обіймає теплом душу й сьогодні.

Я люблю у спогадах навідуватися до своїх бабусь і дідусів. І тепер, коли вони відійшли у вічність, болить душа, що не встигла сказати найтепліших слів, не зрозуміла, не обласкала обіймами, зайвий раз не пожаліла. І тільки коли їх не стало, зрозуміла, яке то щастя було приїжджати взимку в село, зігріватися теплом бабусиної оселі й вдихати запах, який струменів від печі. Найчарівніша мить – відчувати себе онукою, коли бабуся тільки для мене чаклує над смачною стравою, дає мудрі поради, які обов’язково стануть тобі дороговказом у майбутньому. А дідусь, опалений війною, часто кричить ночами, а вдень тулить мене до зболеного серця, погладить величезною (тоді так здавалося!) долонею по голові й шепоче: «У тебе обов’язково й завжди все буде добре!».

Я безмірно люблю своїх батьків, які подарували мені крила. Мій тато – людина честі й обов’язку, у минулому полковник, а мама – його берегиня, яка на вівтар життя поклала нездійснені мрії задля великої любові. Моя любов до мами й тата вимірюється життям: коли телефонуєш кілька разів на день; чуєш до болю знайомий голос мами, переймаєшся її потребою бодай секундного спілкування; коли забуваєш про невідкладні справи, миттєво сідаєш в авто й летиш на шаленій швидкості лише для того, щоб їх побачити; коли даєш їм можливість повчати мене, хоча розумієш, що мені за сорок і життєві університети давно вже підкорені; і коли привозиш онуків не задля власного відчуття свободи, а з метою зцілення батьків, щоб бодай на мить забули про свої хвороби. Отже, любов до батьків – це крик душі, абсолютна потреба будь-якої миті летіти, допомагати, підтримувати й оберігати…

Я щиро люблю свого чоловіка й упевнена у взаємності. Адже моя любов – це вічна таїна, у котрій немає місця образам і сумнівам, а є вміння прощати, розуміти, відчувати і не зраджувати; це разом збирати гриби; це разом полоти город; це разом прагнути вдруге стати батьками; це разом розглядати зображення на УЗІ і намагатися розпізнати ручки й ніжки маленького янгола; це коли найніжніший клубочок снить казковими снами; це коли вперше прямуємо до дитячого садочка; це коли після 17 років сімейного життя відчуваєш потребу у вінчанні; це коли через рік срібне весілля, чверть  віку, а здається, тільки вчора освідчувалися в коханні; це коли розумієш, що завжди можеш розраховувати на його підтримку.

Я надзвичайно люблю своїх синів! Моя любов до них сягає апофеозу материнства, що поєднується з глибоким внутрішнім розумінням світу дитини, в якому на невеличкій території міського помешкання дружно живуть кіт, собака, кролик, черепаха й папуга, а протягом зими у квартирі можна кататися на роликах, тому що необхідно весною вийти у двір професіоналом; коли із солідарності з сином полощеш горло; і коли збираєшся на прогулянку до парку і несеш самокат, велосипед, ролики й мішок іграшок, бо усе обов’язково стане в пригоді; коли забираєш із поштової скриньки повідомлення про те, що твій син студент – і тоді від шквалу емоцій і твого «Ура!» ціпеніє весь під’їзд; коли вночі стоїш коло вікна в очікуванні сина, що вперше пішов до клубу, та не дозволяєш собі слабкості – зателефонувати, бо він мужчина; і коли син вирішує їхати жити до Києва, чуєш уперше, як по-справжньому болить серце, однак погоджуєшся з вибором тільки тому, що син мужчина; коли завмираєш на мить, підслуховуючи розмову по телефону молодшого сина до старшого й ловиш окремі слова: «Коли ти вже приїдеш, я ж не можу більше чекати?».

Я дуже люблю свій ліцей! Люблю з тієї миті, коли по закінченню університету, ще до розмови з директором, точно знала, що лише тут мій храм, котрий чекає моєї «сповіді». З першого дня роботи в ліцеї зрозуміла, наскільки одержимі своєю справою вчителі – справжні послідовники великих педагогів, і жодної можливості не змарнувала: наполегливо відвідувала уроки майстрів, адже мета – стати висококласним професіоналом і працювати виключно в профільних класах – потребувала щоденної роботи, жорсткого самоаналізу і самовдосконалення. І тепер, коли я директор, не маю права послабити прагнення зробити ліцей найкращим. Тільки одержима Любов’ю, я змогла одночасно вперше вести ремонт будівлі та вносити зміни у сфери діяльності ліцею попри те, що колектив спостерігав, чим закінчиться моя надмірна активність; і тільки з часом, повіривши в мене, став моїм однодумцем, послідовником у реалізації спільних ідей. Любов до ліцею – це коли ремонтуєш шкільну покрівлю, а відчуваєш емоції, наче у тебе свято; це коли разом із колективом пишеш програму розвитку і не помічаєш, що на годиннику 21.00; це коли не полишають думки про роботу вихідними днями й у відпустці; це коли настає момент і ти, зібравши свою шкільну родину, заявляєш: «У мене є ідея!» і в основному всі погоджуються її реалізувати.

Я люблю своє місто, кожну його вуличку, найменший провулок! І як їх не любити, коли в Харкові моя «альма матер», тут народилася моя сім’я, тут я дала життя своїм синам, тут мій ліцей і тут я просто живу. І як же ж мені не любити моє місто, коли молодший син упевнено заявляє: «Це моя площа, це мій парк, це мій університет і взагалі в Харкові – все моє!». Чашу надзвичайної радості й гордості наповнюють почуття, коли спостерігаю, як зводять красиві будинки, саджають дерева, відкривають нові дитячі майданчики, нові станції підземки. Люблю весну в рідному місті, коли зоріють чисті вулиці, літо в надмірному буянні квітів, осінь, закосичену карнавалом золотого листя, зиму, тому що льодові майданчики, ярмарки і, звичайно ж, найчарівніша зелена красуня на найбільшій площі Європи.

Я люблю свою Україну! Моя Батьківщина починається з Бердянська, у якому мені було подаровано життя, продовжується в древньому Києві, де весною пахне каштанами й бузком, де блищать на сонці маківки золотоверхих соборів. Я відчула себе особистістю в Харкові, з унікальних утаємничених куточків якого черпаю наснагу й сьогодні; люблю бувати у Львові задля духовних орієнтирів, там, здається, навіть повітря просякнуте вболіванням за національне самозбереження; люблю Суми, бо там родове гніздо моїх батьків. У своїй любові до рідної землі я можу сповідатися безмірно. А взагалі Батьківщина, – на мою думку, – це коли від миттєвого спогаду – спалах високої любові й стишеного щему, вібрація душі і серця. Батьківщина – це те, що несеш у душі, чим живеш, те, що додає сил. І я зроблю все, що тільки від мене залежить, щоб мої діти, мої ліцейські діти були майбутнім саме моєї Батьківщи́ни.